спектакль «Маклена Ґраса» від Народного театру сатири «Під мостом» Львів 2025-11-22 17:00 Міський палац культури ім. Гната Хоткевича
«Маклена Ґраса» — сценічна історія про крихкість людського вибору в часи економічної та моральної кризи. Народний театр сатири «Під мостом» знову представляє цю виставу у стінах Палацу Гната Хоткевича у Львові, пропонуючи глядачам не лише емоційний досвід, а й розмову про відповідальність, спокусу та ціну свободи. Дія переносить у міжвоєнну Польщу: простір, де суспільні контрасти загострені до межі, а багатство й бідність сусідять на одній вулиці. Тут народжуються спокуси швидких рішень, що можуть миттєво перекреслити навіть те, що здавалось міцним і незмінним.
П’єса Миколи Куліша написана у 1933 році, після його поїздки на рідну Херсонщину, де драматург на власні очі побачив трагедію Голодомору. Цей досвід увійшов у тканину твору як гіркий біль і тверезий погляд на природу тоталітарної машини. У «Маклені Ґрасі» звучить скепсис щодо більшовицького режиму й недовіра до будь-якої системи, яка ставить людину нижче за ідеологію. Текст Куліша не нав’язує готових відповідей — він ставить гострі питання: де закінчується особистий вибір і починається тиск обставин, чому соціальна нерівність породжує насильство, і чи можлива моральна стійкість там, де виживання перетворюється на головний закон.
Ця постановка говорить із сучасною публікою мовою, яка уникає декларативності та тримається людської історії. В центрі — драма персонажів, що шукають вихід із безвиході, а кожне «маленьке» рішення має великі наслідки. Вистава вшановує пам’ять жертв Голодомору, але водночас працює як попередження про природу режимів, що знецінюють гідність і стирають межу між винним та невинним. Сцена стає простором, де минуле не перетворюється на музей, а допомагає зрозуміти сучасність.
Теми, які ключово розкриваються у виставі, чітко окреслюють її сенсовий вектор:
• людина й суспільство: як колективні механізми впливають на приватні рішення;
• багатство й бідність: економічна нерівність як джерело зламаних доль;
• свобода й залежність: компроміси, які диктує страх і нестача;
• криза міжвоєнної Європи: історичні умови, що провокують радикальні кроки;
• крихкість добробуту: коли «маєш усе» і за мить можеш втратити найцінніше.
Для учасників колективу важливо говорити про злочини радянського режиму відкрито й чесно. Сьогодні, як ніколи, є потреба називати речі своїми іменами: звідки береться байдужість системи, чому людина в тоталітарному проєкті перетворюється на засіб, і що нам робити, аби подібні трагедії більше не повторювалися. «Маклена Ґраса» відповідає на це не лекцією, а історією, у якій кожен упізнає відголос власних страхів і сумнівів.
Драматург — Микола Куліш
Режисерка-постановниця — Марта Горохов’янко
Асистент режисера — Сергій Прокопович
Ролі виконують:
Маклена — Надія Кольбенко
Граса — Антон Грабарчук
Зброжек — Сергій Прокопович
Жінка Зброжека — Оксана Харів
Анеля — Наталя Боднар
Зарембський — Володимир Романенко
Музикант — Петро Товстий
Добродій — Любомир Григорʼєв
Жебраки — Софія Галишко, Анастасія Бородавка, Анастасія Алендарь, Карина Ревізорова, Емілія Станчак, Уляна Дмитрушко
Ця інсценізація тримається на точності акторських робіт і відчутті міри: важливі не ефекти, а тиша між репліками, зміна інтонацій і прискорене дихання, коли персонажі роблять крок, що змінює їхні долі. Увага до деталей — жесту, погляду, паузи — створює правду моменту й наближає глядача до внутрішнього світу героїв. Музичний супровід і робота зі звуком не перетягують увагу, а підсилюють емоційний нерв сцени, вибудовуючи контрапункт між зовнішньою дією та внутрішнім надривом.
«Маклена Ґраса» — це не лише сторінка української драматургії, а й етичний виклик. Вона нагадує, що культура народжується там, де є співчуття, здатність бачити чужий біль і готовність відповідати за власні кроки. Вистава повертає до розмови про людську гідність як вищу цінність — незалежно від часу, кордонів і політичних декорацій. Саме тому перегляд залишає післясмак роздумів: що ми обираємо щодня і яку ціну готові сплатити за можливість залишатися собою.
Фінальні акорди не ставлять крапку. Вони скоріше запрошують до внутрішнього діалогу: пам’ятати, називати, свідчити. І кожному — знайти власну інтонацію вдячності тим, хто не повернеться, але чиї голоси звучать у наших рішеннях сьогодні.
