спектакль Я батурин Львів театр ОКО у Львові
- Режисер: Ірина Ципіна
- Художник: Віра Задорожня
- Хореографія: Надія Лисак
- Музичний режисер: Ліза Токарчук
- Художник по світлу: Григорій Риба
«Я Батурин» — Львів, Театр ОКО
Крик, над яким стискається серце. Полум’я на тлі чорного неба. Розірвані родини, порожні вулиці, холод стали й зимового вітру. Це не кадри з новин. Такою бачила Європа подію 1708 року, коли Батурин було знищено під час Великої Північної війни. Тодішні французькі газети писали про небачену жорстокість і про країну, залиту кров’ю, — тексти, що й сьогодні звучать як свідчення і як попередження.
Вистава «Я Батурин» — легенда й документ водночас. Вона розповідає про гетьмана Івана Мазепу, чию рішучість і вибір між залежністю та свободою поставили на карту долю цілого краю. Про козаків-мазепинців, які не відступили, коли ставало темно й холодно. Про кохання, що приходить на порозі катастрофи й робить кожне «так» і «ні» ще болючішими. І про каральні московські війська, чия рука знищувала місто разом із пам’яттю — аби не лишилося ні голосу, ні надії.
Це не лише історія про поразку чи перемогу. Це оповідь про ціну вибору. Що означає «бути на своїй стороні», коли сама земля, здається, хитається? Як тримається любов у час, коли гуде артилерія й гаснуть свічки? Хто зрадник, а хто вірний — і чи завжди це видно відразу? Вистава ставить ці запитання без моралізаторства: не для того, щоб осудити, а щоб почути внутрішній голос кожного, хто опиняється на межі.
Режисерська візія поєднує поетичну мову з жорсткою конкретикою фактів: хроніка вплітається у легенду, а легенда повертає історії людські обличчя — матерів, дітей, вояків, закоханих. Ритм оповіді змінюється від шаленого до майже нерухомого: так, ніби сцена дихає разом із містом, що бореться за право називатися домом. У цій динаміці народжується головне — пам’ять. Вона не дозволяє знеособлювати події, бо за кожним іменем стоїть життя, про яке треба говорити вголос.
Окрема нитка сюжету — легендарна шабля полковника Чечеля. Кажуть, її було втрачено в бою, і відтоді вона ніби спить, чекаючи, коли прийде час знову пробудити силу. Вистава зберігає інтригу: де вона? хто її віднайде? і що зміниться, коли холод клинка знову торкнеться долоні? Відповідь народжується на очах — як символ незнищенності, як обіцянка, що воля має пам’ять довшу за будь-які руїни.
«Я Батурин» — красивий і страшний сон, у якому правда не схована під метафорами. Це театр, що повертає глядача до витоків: без прикрас називає зло злом, а мужність — мужністю. Після фінальної паузи залишається мовчання, у якому чутно найважливіше: ми живі доти, доки здатні пам’ятати й називати речі своїми іменами.
