спектакль Казка про Мару Львів 2025-12-23 14:00 Львівський академічний обласний театр ляльок
- Авторка – Ліна Костенко
- Режисерка – Яна Титаренко
- Художниця – Інесса Кульчицька
- Пластичне рішення – Петро Наку
У темних лісах і відкритих степах, де ніч переводить подих між колоссям, а світлячки ніби креслять на повітрі невидимі карти, живе давня оповідь про дівчину Марисю. Люди назвали її Марою не зі злості, а з остраху перед незрозумілим: одна половина її обличчя сяяла тихою красою, інша — лякала асиметрією й шрамами, наче відбитком чужої тіні. Коли Мара дивилася у воду, хвилі віддзеркалювали дві правди одразу — ніжність і збурення. І щоночі вона запитувала себе: яку з них бачать інші?
У пошуках порятунку Мара вирушає до Мудрої Баби — тієї, що знає силу трав і шепотів, уміє підслухати вітер і наче розмовляє з тишею. Її мудрість парадоксальна: у лихому — всесильна, у доброму — безпорадна, бо зцілювати серце важче, ніж склеювати розбитий горщик. Саме вона скеровує дівчину до Дурного Чоловіка. Він з тих, що завжди «раді допомогти», бо найкраще розуміють короткі дороги. В обмін на вроду він пропонує простий договір: «потворність заховаємо глибоко всередину — там не видно». І саме тут казка питає кожного з нас: чи справді зовнішня краса чогось варта, якщо серце в темряві? Чи не виростають найсуворіші маски там, де ми боїмося побачити себе справжніми?
На сцені ця історія оживає мов нічна поема: тіні й світло танцюють поруч, ляльки дивують рукотворною вишуканістю, а крихітні механізми змушують казку дихати, кліпати, сміятися й плакати. Змінні декорації нагадують сторінки старого фоліанта: ось уже скрипить ліс, у якому шелест кожної гілки звучить як порада, а зараз — степ, де вітер говорить голосами забутих мрій. Музичні мотиви підхоплюють ритм оповіді: то примружено-іронічні, то несподівано ніжні — вони ведуть глядача крізь сум’яття вибору до яснішого погляду на світ.
«Казка про Мару» сміливо торкається темних відтінків не задля страху, а щоб показати, як працює світло: воно не стирає тіні, воно вчить нас бачити. Це вистава для дітей, які ростуть і вчаться називати свої почуття, і для дорослих, що давно забули, як непросто часом обрати добро. Після фінальної сцени залишається не відповідь, а тепле відлуння: справжність починається там, де ми перестаємо ховатися від свого відображення. І тоді навіть найтемніша ніч дає дорогу ранку.
