спектакль Зглянься, Роде Львів Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької
- Постановка — народний артист України Михайло Ваньовський,
- лауреат премії ім. А. Вахнянина Петро Карпій
- Виконавці — заслужений ансамбль танцю України “Юність”
Зглянься, Роде
«Я – продовження свого Роду.
Їхній вогонь пульсує в моїй крові.
Їхня давня пісня звучить у моїй душі.
Їхня сила — це сила тисяч сердець, що билися до мене.
Моя вдячність — у кожному моєму кроці, у кожній справі, яку я несу у світ».
Так починається вистава «Зглянься, Роде» — не просто сценічне дійство, а глибока розмова з тими, хто був до нас, із тим незримим корінням, що тримає наш народ навіть у найважчі часи. Це духовний реквієм, у якому переплелися пам’ять, біль, подяка і надія.
Глядач занурюється у простір, де кожен звук, кожен рух і кожен погляд на сцені нагадує: ми — частина довгої і складної історії. Вокально-хореографічна етно-вистава відкриває перед нами не просто образи минулого, а цілий всесвіт українського роду — з його молитвами, піснями, обрядами, перемогами та втратами. Через музику й танець артисти звертаються до предків, ніби просячи їх про підтримку й водночас дякуючи за силу, яку вони передали нам у спадок.
«Зглянься, Роде» присвячена мільйонам українців, чиї життя були безжально обірвані — тим, кого історія часто не назвала на ім’я, але пам’ять про кого зберігається у родових історіях, у фотографіях, у старих піснях, у тіні зрубаних дерев і в полях, які бачили стільки трагедій. Їхня жертовність і страждання — це той фундамент, на якому сьогодні стоїть наше право бути вільними, говорити своєю мовою, будувати країну, що дивиться у майбутнє.
У виставі поєднуються етнічні мотиви, сучасна хореографія та глибинна вокальна традиція. Це історія, розказана не словами, а тілом і голосом — так, як говорили наші прабабусі і прадіди, коли співали на полі чи молилися вночі біля вікна. Кожен номер — це окрема емоція: від тихого плачу до світлої вдячності, від болю втрати до сили відродження.
«Зглянься, Роде» — вистава, що нагадує: ми не самі. За нашими спинами — нескінченний ланцюг тих, хто тримав цю землю ціною власного життя. І, дивлячись у їхні обличчя через мистецтво, ми ніби знову відчуваємо опору, яка не дозволяє зламатися навіть у найтемніші часи.
