спектакль Симфонічний вимір Львів Львівська національна філармонія
Симфонічний вимір Львів Львівська національна філармонія
Студентський симфонічний оркестр Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка запрошує на концерт, який можна сприймати як подорож у французьку музику другої половини XIX — початку XX століття. Це той період, коли композитори сміливо експериментували з оркестровими барвами, будували великі симфонічні форми й водночас захоплювалися «чужими» мотивами — зокрема іспанськими, такими яскравими й пекучими. Від пристрасних інтонацій Бізе та Равеля — до монументального симфонічного мислення Сезара Франка: програма обіцяє бути контрастною, насиченою й дуже різною за настроями.
Окрема лінія вечора — скрипковий темперамент і блиск. «Циганка» Моріса Равеля постає як суцільний вогонь: тут музика не просто рухається вперед, вона ніби танцює, кружляє й “заводить” зал з перших хвилин. Від розгорнутої сольної каденції й до фіналу скрипка звучить максимально сміливо — не лише співає, а буквально засліплює віртуозністю, використовуючи майже весь арсенал технічних прийомів. Це той випадок, коли слухач ловить себе на думці: «як це взагалі можливо зіграти?».
Естафету підхоплює Каміль Сен-Санс. Його «Інтродукція і рондо-капричіозо», присвячені Пабло де Сарасате, дуже красиво поєднують два стани: у вступі — холоднувата, шляхетна й трохи тужлива мелодія, а в рондо — вибух енергії, руху й блискучої гри. А вже в симфонічній поемі «Danse Macabre» композитор показує себе максимально відкрито й театрально. Колись прем’єра спричинила обурення — зокрема через зухвале використання теми Dies irae у вальсовому ритмі, що для того часу здавалося майже провокацією. Та попри це твір дуже швидко став популярним — і не дивно: він звучить так, ніби перед вами розгортається ціла нічна історія, з іронією, містикою та характерними «сценами».
Центральна вершина програми — Симфонія ре мінор Сезара Франка. Це музика іншого масштабу: більше роздумів, внутрішнього руху, напруги й великих смислів. Франк, як органіст і композитор, мислив масштабно, а оркестр для нього був цілим всесвітом кольорів. У партитурі багато тонких рішень: наприклад, поєднання струнних і арфи в акомпанементі до англійського рогу — хід, який свого часу критики несправедливо лаяли, ніби забуваючи про попередній досвід Берліоза та Гайдна. Але саме такі деталі і створюють ту глибину, заради якої до цієї симфонії повертаються знову й знову.
Не випадково ця партитура колись приваблювала диригентів від Тосканіні до Бернстайна — вона й досі залишається викликом для інтерпретаторів. А для слухача це шанс почути, як народжується велика симфонічна думка: не “для фону”, а для уважного, живого переживання в залі.
