спектакль Сон під час тривоги Львів 2026-06-10 19:00 Львівська національна філармонія
«Сон під час тривоги»
Львів, Львівська національна філармонія
Програма «Сон під час тривоги» поєднує твори, у яких внутрішній світ людини відкривається в найнапруженіших і найвразливіших станах. Тут музика існує на межі любові та страху, спокою і катастрофи, сну й передчуття руйнування. Це не просто послідовність фортепіанних творів, а цілісна драматургічна лінія, де кожен композитор по-своєму говорить про те, що відбувається з людиною, коли зовнішня тривога переходить у внутрішню.
Максим Сасько у цій програмі тонко розкриває погляд кожного з композиторів на піднесені й земні переживання. Його виконання вибудовує простір, у якому фортепіано стає не лише інструментом, а голосом пам’яті, молитви, болю, любові, сумніву й тихого прийняття. У центрі вечора — музика, що не намагається сховати людську крихкість, а навпаки, уважно вдивляється в неї.
Програму відкриває дев’ятнадцятий номер із циклу «Двадцять поглядів на немовля Ісуса» Олів’є Мессіана. Це одна з найліричніших сторінок усього циклу, яку сам композитор називав «поемою любові» та «діалогом містичної любові». Центральний образ твору — сплячий Ісус, який, за епіграфом Мессіана, «любить нас навіть уві сні та дарує нам забуття».
Поема любові, діалог містичної любові. Тиша тут має особливе значення. Це не усміхається ангельське крило, — це Ісус, що спить, любить нас у Своїй Неділі, у день Воскресіння, і дарує нам забуття…
На відміну від багатьох інших частин циклу, ця музика починається і завершується прозорим консонансом. Навіть крізь складні гармонічні нашарування в ній постійно проступає майже мажорна ясність мелодії. Вона ніби не знімає тривогу різким жестом, а розчиняє її в тиші, у світлому спогляданні, у повільному внутрішньому заспокоєнні. Завершення твору звучить просвітлено — як короткий момент тиші, де страх відступає, а людина на мить отримує право на спокій.
Інший, значно драматичніший вимір внутрішнього життя відкриває Велика соната Роберта Шумана, присвячена Кларі Шуман. Цей твір був написаний у період глибоких особистих потрясінь композитора і став одним із найнапруженіших висловлювань у романтичному фортепіанному репертуарі. У ньому майже фізично відчувається тривога — не як фон, а як рушійна сила музики.
Постійне емоційне загострення, нервова імпульсивність, різкі зміни настрою і майже болісна експресія формують особливий простір сонати. Тут любов не відокремлена від страждання, а ніжність не існує без внутрішнього розламу. Символічною є і посвята першого видання: «Кларі від Флорестана та Евзебія». Ці два alter ego Шумана уособлювали його внутрішню роздвоєність — між пристрастю, поривом, бунтом і споглядальністю, тишею, заглибленням у себе. Саме тому соната сприймається як «крик серця», у якому почуття не шукає красивої форми для самовиправдання, а проривається назовні з усією своєю силою.
Особливе місце у програмі займають «Варіації на тему Dies Irae» Валентина Бібіка, написані 1993 року і присвячені доньці композитора Вікторії. В основі циклу лежить не повний григоріанський хорал Dies Irae, а лише його перші сім нот. Завдяки цьому тема набуває особливої знакової невизначеності: вона впізнавана, але не розгорнута до кінця; присутня як знак, як тінь, як передчуття.
У Бібіка апокаліптичний мотив перестає бути тільки символом Страшного суду. Він перетворюється на образ історичної та екзистенційної катастрофи — стану, у якому людина поступово втрачає внутрішню опору. Музика розгортається як процес руйнування, де трагізм стає чи не єдиною формою існування. І все ж цей простір не позбавлений слабких проблисків світла. У фінальних варіаціях з’являються поодинокі консонантні співзвуччя — крихкі, майже самотні знаки просвітлення серед загальної темряви.
Деякі дослідники, зокрема Оксана Данилова, вбачають у цьому циклі інтонації колискової. І справді, прихована м’якість час від часу проступає крізь драматичну фактуру. Вона не скасовує трагедії, але робить її людянішою. Наче навіть у музиці, де панує катастрофа, залишається пам’ять про голос, що може втішити, заспокоїти, заколисати — хай навіть ненадовго.
Завершує програму Перше інтермеццо тв. 117 Йоганнеса Брамса — одна з найінтимніших і найвідоміших сторінок його пізньої творчості. Сам композитор називав три інтермецо цього опусу «колисковими моїх страждань». У цих словах є точна характеристика музики Брамса: вона не уникає болю, але не перетворює його на зовнішній драматичний ефект. Її сила — у стриманості, у тихому русі, у здатності говорити про страждання майже пошепки.
Епіграфом до першого інтермеццо стали рядки зі старовинної шотландської балади «Плач Леді Анни Ботвелл»:
«Спи лагідно, моя дитино, спи тихо й прекрасно!
Мені так боляче бачити твої сльози».
Цей епіграф задає особливий тон завершенню програми. Після містичного світла Мессіана, нервової напруги Шумана й трагічної глибини Бібіка музика Брамса звучить як пізня, дуже особиста колискова. У ній є ніжність, але немає безтурботності. Є спроба заспокоїти, але за нею відчувається досвід втрати. Це не сон без тривоги, а сон поруч із нею — тендітний прихисток, у якому людина намагається зберегти бодай частину внутрішнього миру.
«Сон під час тривоги» — це програма про стани, які важко назвати одним словом. Про любов, що не скасовує страху. Про тишу, у якій чути біль. Про музику, яка може бути молитвою, криком, спогадом, катастрофою і колисковою водночас. У виконанні Максима Саська ці твори складаються в напружену, глибоку й дуже людську розмову про те, як душа шукає спокою тоді, коли світ навколо залишається тривожним.
