спектакль Бетховен, Брамс, Дебюссі. Сонатний вечір Львів 2026-10-10 18:00 Львівська національна філармонія
Бетховен, Брамс, Дебюссі. Сонатний вечір Львів Львівська національна філармонія
Сонатний вечір у Львівській національній філармонії об’єднає музику трьох композиторів, які належать до різних епох і по-різному розуміли можливості камерного ансамблю. Твори Клода Дебюссі, Йоганнеса Брамса та Людвіга ван Бетховена покажуть віолончель і фортепіано як рівноправних співрозмовників, між якими постійно переходять мелодія, ритмічний імпульс та емоційна ініціатива.
Віолончельну сонату Клод Дебюссі створив 1915 року, у розпал Першої світової війни, коли сам уже тяжко хворів на рак. Попри складні обставини, композитор сприймав цей твір як свідчення життєздатності французької культури. У сонаті він звертається до лаконічності, ясності та стриманості французького бароко, але водночас пише надзвичайно сміливу для свого часу музику.
Партія віолончелі тут далеко виходить за межі звичного співучого звучання. Дебюссі використовує жорстке pizzicato, холодний, майже скляний тембр sul ponticello, високі флажолети й різкі зміни характеру. В окремих епізодах інструмент навіть нагадує голос ляльки-П’єро на тлі стилізованого гітарного акомпанементу. Соната коротка, концентрована й побудована на постійній мінливості: темпи раптово змінюються, музичні образи спалахують і так само швидко зникають, а кожен новий епізод змінює сприйняття попереднього.
Зовсім інше відчуття створює Соната Йоганнеса Брамса. Її музика щільніша, тепліша й глибша за тембром, з характерною для композитора осінньою забарвленістю. Брамс присвятив твір віденському вокальному педагогові та віолончелісту-аматору Йозефу Ґензбахеру.
З цією присвятою пов’язана відома історія. Під час спільного музикування Ґензбахер нібито поскаржився композиторові, що за потужним фортепіано майже не чує власної віолончелі. Брамс відповів коротким «Пощастило!» — і почав грати ще голосніше. За жартівливим епізодом добре відчувається одна з головних особливостей сонати: фортепіано тут не виконує скромної ролі акомпанементу, а є таким самим повноцінним учасником музичної драматургії, як і віолончель.
Форма твору теж має свої особливості. У сонаті немає окремої повільної частини, натомість фінал Брамс вибудовує як сувору поліфонічну фугу. Її тема перегукується з музичними принципами бахівського «Мистецтва фуги», тому романтична емоційність тут поєднується зі строгістю старої контрапунктичної традиції.
Завершить програму Соната Людвіга ван Бетховена, написана 1808 року — в той самий період, коли з’явилися його П’ята та Шоста симфонії. Серед віолончельних сонат композитора цей твір вирізняється особливо світлим характером, хоча й не позбавлений драматичних контрастів.
Початок сонати відданий віолончелі. Саме вона першою промовляє тему, після чого вступає фортепіано, і два інструменти поступово формують спільний музичний простір. Вони не просто супроводжують одне одного, а взаємно продовжують фрази, підхоплюють деталі й оздоблюють партію партнера.
Стрімке скерцо побудоване на активному обміні матеріалом, коли музична думка постійно переходить від клавіш до струн і назад. Перед фінальною частиною Бетховен несподівано вводить крихітне adagio — лише вісімнадцять тактів повільної, широкої лірики. Цей короткий епізод із відтінком стриманої скорботи створює паузу перед фіналом, який повертає світлий, енергійний рух.
Саме рівність двох інструментів об’єднує всю програму вечора. У цих сонатах немає постійного лідера й акомпаніатора. Віолончель може почати музичну думку, а фортепіано — продовжити її; за мить ролі змінюються, і вже клавішний інструмент задає напрям, тоді як струнний відповідає або розвиває почуте.
Тому слухати цей концерт особливо цікаво як розмову двох рівноправних голосів. У Дебюссі вона нервова, мінлива й експериментальна, у Брамса — щільна, тепла та поліфонічна, у Бетховена — ясна, рухлива й сповнена внутрішньої рівноваги. Три сонати покажуть, наскільки по-різному може будуватися діалог віолончелі й фортепіано, коли кожен із партнерів має право на власне слово.
