спектакль Чекаючи на Ґодо Львів 2025-12-12 18:00 Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса
- Переклад з англійської – Володимир Діброва
- Режисерська провокація – Олекса Кравчук
- Візія – Влодко Кауфман
- Костюми – Наталка Шимін / Юлія Рибка
- Світло – Петро Гуменюк
Чекаючи на Ґодо
Ранок змінює день, день перетікає в ніч — і все починається спочатку. Двоє стоять біля самотнього дерева: то на галявині, то в уявному місті, то просто тут, у театрі. Вони чекають. І разом із ними чекаємо ми. Сміємось із дрібних невдач, плутаємось у словах, розв’язуємо шнурівки, міряємо капелюхи, вигадуємо сенси там, де їх наче й нема. Бекетівський абсурд у цій постановці звучить по-сучасному: це не «про когось», це — про нас і наші кола очікування.
«Чекаючи на Ґодо» у Курбасівців — вистава про акторів і про театр як ризик. Про гру, що перетворює буденну дрібницю на подію, а паузу — на вибух. Тут важливі не декорації, а ритм мовчання; не велика дія, а дрібний жест, у якому раптом відкривається безодня. Дерево, яке вчора було голим, сьогодні має кілька листків; дорога, що веде в нікуди, виявляється нашою щоденною стежкою.
Герої нагадують клоунів-філософів: вони сперечаються, миряться, обіцяють піти — і лишаються; вигадують правила — і відразу їх порушують. Поруч з’являються інші: той, хто командує і той, хто безупинно говорить, хлопчик-вестун з повторюваною новиною. Чи приходить Ґодо? Відповідь щоразу інша, бо кожен глядач приносить у зал свого «Ґодо» — надію, виправдання, страх, шанс.
Постановка тікає від «шкільного» читання п’єси. Вона — про акторів, які грають самих себе у світі, де слова знецінені, а речі набирають ваги. Про балакучих, метких, невсидючих лицедіїв, котрі жонглюють порожніми предметами й ще порожнішими формулами — і раптом доторкаються до живого. Там, де інші перетворюють Бекета на довгу нудьгу, курбасівці знаходять гострий гумор, точний ритм і тепло присутності.
Що варто знати перед переглядом: це дві дії, у яких «нічого не відбувається» — і відбувається все головне. Сміятися дозволено; розгублюватися — теж. Найкращий спосіб дивитися цю виставу — не шукати однієї правильної відповіді, а слухати, як у вас відгукуються паузи. Бо «очікування» — це не про пасивність, це про спільність: ми витримуємо час разом.
Коли світ знову прокрутить повний оберт і ми повернемося до того самого дерева, з’ясується, що щось таки змінилося. Можливо, лише інтонація. А може — ми.
