спектакль Мій друг, чорний ельф Львів 2026-01-22 18:00 Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки
- Автор п’єси — Андрій Бондаренко
- Режисер — Денис Федєшов
- Сценографка та художниця з костюмів — Оксана Шпакович
- Композитор — Назар Гайдучик
- Художник зі світла — Євгеній Петров
Мій друг, чорний ельф — Львів, театр імені Лесі Українки
Це був такий час, коли одна безглузда імперія розсипалася на пил, а наша раптова незалежність заходила в легені разом із димом перших цигарок — різко, гірко, трохи соромно, але з відчуттям, ніби все тепер можна. Час, коли ми вчилися жити без інструкції, без зрозумілих правил, без “як правильно”. У дворі ще стояли старі звички, у головах уже крутилися нові слова, а майбутнє маячіло десь попереду — туманом і пригодою.
Тоді фільми не “дивилися” — їх переповідали. Хтось десь дістав касету, хтось бачив уривок по телевізору, хтось почув від старшого брата, і вже наступного дня весь клас знав сюжет краще, ніж сам режисер. Доступу до контенту було мало, але зате підліткової уяви — без берега. Ми додумували сцени, придумували продовження, перемальовували героїв під себе. Сьогодні ми — розбійники, завтра — ельфи й гноми, післязавтра — космонавти, які рятують світ із даху гаражів.
Палиця, підібрана зранку на стежці, за день проживала ціле життя: була чарівним посохом, рушницею, мечем, прапором, а інколи — хокейною ключкою, якщо траплялась шайба з бляшанки. Ми гралися так, ніби це назавжди. Наче дитинство нескінченне. Наче дружба — це щось гарантоване, як сонце вранці. Наче “погане” може бути лише в кіно, а не поруч.
Хто ж тоді знав, що інколи й палиця “стріляє” — не буквально, а так, що потім згадуєш і морозом по спині? Що дитинство має свій край, і ти одного дня просто не помічаєш, як переходиш його, як із гри стає “життя”. Що друзі можуть роз’їхатися, посваритися, зникнути з твого світу так тихо, ніби їх і не було. Що настане війна — реальна, не з оповідань, і в ній не завжди є зрозумілі ролі, а фінали не завжди справедливі.
І все ж ця історія не про те, як нас “зламало”. Вона про те, як ми виросли — зі своїми страхами, шрамами, пам’яттю і тим дитячим упертим світлом, яке чомусь не погасло. Про те, як у найтемніші періоди раптом згадується двір, друзі, вигадані світи — і стає легше дихати, бо ти бачиш: тоді ти вже вмів триматися. Значить, і зараз зможеш.
Бо попри все — ми все ще живі. Ми все ще вміємо сміятися, вигадувати, тримати одне одного за руку, навіть якщо навколо страшно. І так, тут буде спойлер, але без нього ніяк: нас попереду чекає хепіенд. Не “солодкий” і не казковий — справжній. Той, який ми собі відвоюємо.
