спектакль Музична вітальня Барвінського: Якименко Львів 2026-03-16 19:00 Львівська національна філармонія
Музична вітальня Барвінського: Якименко у Львові — концерт про пам’ять, повернення і музику, яку довго не чули
У Львівській національній філармонії відбудеться подія, яка важлива не лише як концерт, а й як дуже точне культурне висловлювання. «Музична вітальня Барвінського: Якименко» — це вечір про композиторів, чиї голоси в українській музиці не зникли, хоча їх надовго намагалися відсунути на узбіччя історії. Це програма не про “рідкісні імена заради рідкісності”, а про повернення музики туди, де їй і належить бути — у живе виконання, в уважне слухання, в нашу спільну пам’ять.
У центрі цього вечора — дуже промовистий паралельний сюжет. Василь Барвінський колись гірко сказав про себе: «Я — композитор без нот». Після десяти років концтабору в Мордовії він повертався до власних творів буквально з пошкодженої пам’яті, відновлюючи те, що було втрачено, бо рукописи спалили у дворі консерваторії, яку він очолював 33 роки. Це одна з тих історій, які неможливо слухати як сухий факт із біографії. За нею — зламана доля, системне нищення культури і неймовірна внутрішня сила людини, яка все одно повертається до музики.
З Федором Якименком історія інша — але теж про мовчання, яке тривало занадто довго. Його нот не знищили, але сама музика десятиліттями залишалася майже нечутною: еміграція, брак видань, закриті або малодоступні архіви, фактична відсутність у концертному обігу. Тобто не фізичне спалення рукописів, а інший тип втрати — коли композитор є, твори є, а в культурному просторі їх ніби немає. І саме тому цей концерт звучить так сильно: він повертає до слухача одразу дві важливі лінії української музичної пам’яті.
Є ще одна деталь, яка додає програмі людського виміру: Барвінський і Якименко народилися в один день — 20 лютого. Це не просто красива дата в афіші, а майже символічна точка перетину двох біографій, двох різних шляхів поза “офіційним каноном”, двох непростих повернень. Кожен із них опинився поза межами видимого українського музичного поля по-своєму, але обидва сьогодні повертаються — і це повернення відчувається не як музейний жест, а як жива необхідність.
2026 рік є ювілейним для Федора Якименка (1876–1945), і це добра нагода уважніше придивитися до його постаті. Він народився в Харкові, починав свій професійний шлях у Петербурзі, а власну художню мову значною мірою сформував у Франції — в середовищі, де народжувалася нова чутливість початку ХХ століття. Його стиль часто описують у зв’язку з раннім імпресіоністичним мисленням, але Якименко не зводиться до “впливів”. У його музиці є дуже тонка європейська пластика, і водночас — виразна українська інтонаційна основа, яка не розчиняється у вишуканій фактурі, а тримає форму, характер і внутрішній стрижень.
Цікаво й те, як його сприймали сучасники. Повернувшись до Росії, він уже звучав для консервативного середовища “чужим” — занадто французьким, занадто витонченим, занадто модерним. Звідси й ярлики на кшталт «французький декадент», за якими часто ховалося просте нерозуміння нового. Згодом еміграція ще більше віддалила його від українського слухача. І тепер, коли ця музика знову з’являється в концертних програмах, ми маємо шанс почути її без старих упереджень — просто як сильне, тонке, самобутнє мистецтво.
У програмі концерту прозвучать твори, які добре показують різні грані Якименка. «Шість п’єс на українські теми» для фортепіано в чотири руки — це не лише красива сторінка репертуару, а ще й особливий формат музикування. Чотирируке фортепіано завжди дає відчуття близькості, ансамблевого дихання, живого діалогу двох виконавців за одним інструментом. У такій фактурі українська тематична основа може прозвучати дуже камерно, інтимно, але водночас об’ємно — завдяки спільному тембровому простору.
«Три п’єси на українські теми» для соло фортепіано, ймовірно, відкриють інший бік цієї мови — більш зосереджений, персональний, “внутрішній”. Саме сольне фортепіано часто дозволяє особливо добре почути композиторську інтонацію: як він мислить паузою, лінією, відтінками звучання, як працює з мелодією не як із цитатою, а як із живим матеріалом.
Окрема перлина програми — Еклога для англійського ріжка. Сам по собі цей інструмент уже створює особливе очікування: англійський ріжок не так часто опиняється в центрі камерного вечора, а його тембр має рідкісну здатність поєднувати теплоту, м’якість і легку тінь смутку. Для простору «Вітальні» це може стати дуже виразним моментом — не лише через незвичність інструмента, а й через характер музики, яка в такому тембрі звучить особливо проникливо.
Поруч із Якименком у програмі стоїть Соната для віолончелі та фортепіано Василя Барвінського — твір, про який справді можна сказати: він пережив усе. У такому контексті це не просто “ще один номер концерту”, а сильний смисловий центр. Після історії руйнування, замовчування, втрати й повернення ця соната звучить як свідчення витривалості музики. Не декларативно, не пафосно, а дуже по-справжньому — через сам факт свого життя в часі.
Цінність цієї програми ще й у тому, що вона вчить слухати ширше. Не лише “подобається / не подобається”, не лише “відоме / невідоме”, а в контексті: як складається культурна пам’ять, чому одні імена опиняються в центрі, а інші зникають із поля зору, що означає повернення композитора сьогодні. Такі концерти не просто розширюють репертуар — вони повертають відчуття глибини української музичної традиції.
Кому варто піти на цей вечір? Передусім тим, хто любить камерну музику й цінує інтелігентні, змістовні програми. Але не тільки. Це також чудова нагода для тих, хто хоче відкривати українську класику за межами найвідоміших назв і слухати музику в історичному та людському вимірі. Якщо вам цікаві не лише твори, а й долі, контексти, несподівані перетини — «Музична вітальня Барвінського: Якименко» може стати одним із найсильніших концертних вражень.
У Львівській національній філармонії цей вечір звучатиме особливо доречно: як простір пам’яті, відновлення і уважного слухання. Це концерт про двох композиторів, яких історія намагалася відсунути в тінь, але чия музика повертається — не з примусу, а тому що вона справді варта того, щоб бути почутою знову.
