спектакль Відкриття виставки Христини Меленчук «Серця України» Львів 2026-02-06 17:30 Lviv Concert House | Львівський органний зал
Відкриття виставки Христини Меленчук «Серця України» | Львів | Львівський органний зал
Проєкт «Серця України» художниця Христина Меленчук почала в перші місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тоді вона перебувала на мистецькій резиденції в Оронську — у центрі польської скульптури — і саме там народився цей імпульс: не «задум на майбутнє», а чесна, майже фізична реакція на новини, тривоги, втрати й одночасно на дивовижну стійкість, яку щодня проявляли українці. Це була відповідь серцем — така, яку неможливо придумати холодною головою.
У центрі виставки — керамічне серце. Воно прострілене, пробите, іноді ніби прошите шипами, зі шрамами та надривами, з артеріями, що здаються розірваними. Алегорія настільки пряма й відверта, що її неможливо «не помітити» чи обійти поглядом. Вона не прикрашає реальність і не ховається за натяками — навпаки, говорить гучно й безпосередньо. І саме тому так сильно чіпляє: у цих формах легко впізнати свій страх, чиюсь тишу після поганих новин, тривожне чекання, втому, але також — впертість жити далі.
Кераміка як матеріал тут теж звучить символічно. З одного боку — вона крихка: може тріснути від удару, як і людина від надміру болю. З іншого — після випалу стає твердою, зберігає форму, пам’ятає кожен дотик майстра. Так само й ми: змінюємося, носимо на собі шрами, але не розчиняємося в темряві. Кожне «серце» у проєкті — не просто об’єкт, а зафіксований стан, емоційний відбиток конкретного моменту.
Христина Меленчук працює над «Серцями України» всі три роки війни — послідовно й уперто, ніби це її спосіб тримати внутрішній баланс і водночас говорити від імені тих, кому бракує слів. «Щоразу після повітряних атак по містах України продовжую, і мабуть, не завершу, поки не переможемо…», — зізнається авторка. У цих словах — не пафос, а правда: поки триває біль, триває й потреба його осмислювати, виносити назовні, перетворювати на мову мистецтва.
Ця виставка — про співпереживання і про близькість. Про те, як війна «живе» не лише в зведеннях і цифрах, а в кожному з нас — у тілі, у пам’яті, у звичках, у простих побутових паузах між сиренами. І водночас — про надію, яка не виглядає солодкою чи наївною, а народжується з досвіду: ми вистояли вчора, вистоїмо сьогодні, вистоїмо завтра. «Серця України» не просять жалю — вони запрошують відчути, побачити й пам’ятати.
