спектакль Апокрифи Львів 2025-12-19 18:00 Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса
- Режисер-постановник – Володимир Кучинський
- Художник-постановник – Володимир Кауфман (На полі крові),
- Володимир Фурик (Йоганна, жінка Хусова)
- Художник з костюмів – Наталія Шимін (На полі крові),
- Володимир Фурик (Йоганна, жінка Хусова)
- Художник зі світла – Петро Гуменюк
Апокрифи
за драматичною поемою «На полі крові»
та драматичним етюдом «Йоганна, жінка Хусова»
Лесі Українки
«Апокрифи» у Театрі ім. Леся Курбаса – це не просто інсценізація двох текстів Лесі Українки. Це вистава-роздум, вистава-сповідь, у якій крізь відомі образи проступають найболючіші питання людського існування: де закінчується віра і починається фанатизм, чому зрада так часто ховається за благочестивими словами, як далеко здатна зайти людина, виправдовуючи свої вчинки «вищою метою».
На сцені розгортається притча про людські пристрасті, про вірність, що тримається на волосині, і про зраду, яка народжується не раптово, а накопичується крок за кроком – у дрібних компромісах, зручних самообманах, легких виправданнях. Кожен персонаж – це окрема «іпостась» людського духу, окрема точка в довгому ланцюгу внутрішніх виборів. Погляди Юди, Хуси, Йоганни й тих, хто їх оточує, ніби складаються в багатоголосий, поліфонічний твір, де жоден голос не можна відкинути як «зайвий» чи «однозначно неправильний».
Режисерська мова вистави уважно вслухається в тексти Лесі Українки, але не ілюструє їх буквально. Тут немає звичної «ілюстрації Євангелія», до якої звикли церковні ікони чи популярні перекази. Як зауважували театрознавці, Лесина «іконографія» свідомо виходить за межі канону: вона наближає своїх персонажів до глядача настільки, що між сценою й залом не лишається захисної дистанції. Юда не ховається десь у тіні «негативного персонажа» – він опиняється просто перед нами, віч-на-віч, змушуючи бачити не лише зрадника, а людину, яка болісно намагається пояснити самій собі власний вчинок.
Так само Лесі Українці та творчій команді вистави важливий образ Хуси – не лише як проповідника, а як того, хто звик огортати свої інтереси правильними словами. Його оточення, його стосунки з людьми – це ще один вимір теми зради: від улесливості й прагнення подобатися до готовності «продати вчителя» під виглядом неминучості чи «історичної потреби».
На цьому тлі постать Йоганни здається майже невловимою. Вона не опиняється в центрі подій, не «тисне» на увагу глядача, рухається радше краєм сцени, як тінь, як зламана саронська лілея. Але саме її крихкість і непоказна присутність підкреслюють тендітність людської гідності в світі, де голос мають здебільшого ті, хто вміє виправдати будь-який злочин красивими словами.
«Апокрифи» в Курбасівському театрі – це театр у максимально «чистому» вигляді: без показних технологічних ефектів, без нав’язливих «сучасних» нашарувань, без прямолінійної соціальної агітації. Тут важить слово, тіло актора, його голос і тиша між репліками. Вистава працює з глибинними пластами – зі страхами, провиною, бажанням бути причетним до чогось більшого за себе, навіть якщо за це доводиться платити чужою кров’ю.
Це той спектакль, після якого важко вийти з залу й одразу повернутися до звичних розмов. «Апокрифи» не дають готових відповідей, не пропонують простих висновків, але дуже точно ставлять запитання: де кожен із нас стоїть «на полі крові» свого життя, що саме ми готові зрадити й чим пояснюємо свій вибір. І, можливо, саме в цьому – головний сенс цієї театральної «молитви»: не судити персонажів, а спробувати почути, що через них говорить наша власна совість.
