спектакль Земля Львів 2026-03-31 19:00 Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької
- Авторка:Ольга Кобилянська
- Режисер-постановник , інсценівка, музичне оформлення:Давид Петросян
- Сценографія та костюми:Даниїла Колот
- Пластичне рішення:Ольга Голдис
- Композитори:Оксана Цимбаліст, Володимир Помірко
- Драматургічна співпраця:Ольга Мацюпа
- Художник афіші:з.д.м. України Сергій Маслобойщиков
- Асистентка режисера:Олеся Галканова-Лань
- Помічники режисера:Тетяна Когут, Костянтин Шелест
Земля
Земля приймає нас у тиші й проводжає у тиші. Вона годує, поїть, зцілює — і в ту ж мить стає кам’яною, коли її зневажають. Для одних це опора і благословення, для інших — пута, що не пускають уперед. Саме між цими двома полюсами й коливається історія родини, крізь яку ми бачимо не лише приватну драму, а й болісне розшарування поколінь: батьки, що тримаються заповіту предків, і діти, які прагнуть вирватися з кола, ризикуючи втратити ґрунт під ногами.
П’єса уважно слухає шепіт поля і кроки людей, які на ньому виросли. Батько й Мати з ранку до вечора клали в руки синів працю — як молитву й закон. Та світ не стоїть нерухомо. Михайла вихором підхоплює служба — і батьківська надія розчиняється в далекому барабанному дробі. Сава, молодший, дивиться на чорнозем і не бачить у ньому своєї долі: земля для нього — не вівтар, а камінь на шиї. Звідси — страх і злість, непорозуміння, яке проростає бур’яном між братами та прорізає серце дому гострим лезом.
Режисерська інтерпретація твору Ольги Кобилянської у читанні Давида Петросяна ставить поруч два магніти: сакральність і свободу. Земля тут — не фон, а повноцінний персонаж із власною волею, із запахом дощу та пилу засухи. Вона дає хліб, але вимагає ціни: чесності перед собою і здатності тримати слово. Коли ж слова порожні, вона віддає людині її жорстокість. Саме так народжуються сумніви: захищати скибу, яка тримає рід, чи відступити і перестати залежати від неї? Чи не у сліпоті дорослих до власних дітей корінь тієї ненависті, що роз’їдає сімейні вузли?
Сцени складаються, мов снопи: від родинних розмов до мовчанки, у якій чути все. Кожен рух акторів — як удар серпа: точний, болючий, невідворотний. У цьому світі немає простих відповідей. Гармонія селянського укладу тріскає, як пересохла рілля, — не тому, що хтось слабкий, а тому, що настає новий вітер. І тоді вибір стає безжальним: розправити крила й прийняти зміну, або вперто опиратися й бути змеленим поступом — століттям, тисячоліттям, вічним оновленням самої Землі.
«Земля» у Заньковецької — це не лише про власницький інстинкт і спокусу володіння. Це про народження і любов, що щоразу починаються на тій самій землі, скільки б вона не пам’ятала болю. Про відповідальність за коріння і сміливість подивитися в небо. Вистава примушує вийти із залу повільніше, ніж зайшов: прислухатись до себе, до тихого стукоту підошов об підлогу — і зрозуміти, що кожен наш крок теж щось засіває.
