спектакль Доця Львів 2026-01-23 18:00 Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької
- Авторка:Тамара Горіха Зерня
- Режисер-постановник:Ігор Білиць
- Сценографія та костюми:Юлія Заулична
- Пластика:Денис Григорук
- Музичне оформлення:Олег Мишловський
- Помічники режисера:Тетяна Когут, Костянтин Шелест
Доця
Як потрапити на показ. Сцена Стрих розташована в мансардному приміщенні: вхід — праворуч від головного входу театру (вул. Лесі Українки, 1). Дістатися можна лише сходами, ліфта немає. Вікове обмеження: 16+ (у виставі звучить ненормативна лексика).
Лауреатка VI Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «GRA» у номінації «За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни», «Доця» створена за однойменним романом Тамари Горіха Зерня. Це історія про момент, коли світ розколовся навпіл, а «потім» настало раптово — влітку 2014-го.
Оповідь веде героїня-нараторка, яку ми називаємо Доця. Її ранні спогади пов’язані з Донецьком, але особистість сформувалася на Рівненщині. Повернувшись до великого міста після школи, вона ніби дивиться на Донбас збоку: любить і знає його, та водночас відчуває «нетутешність». Коли починається російська агресія, місто завмирає — страх і невизначеність пронизують побут. Окупанти намагаються витіснити з простору все українське: мову, символи, саму ідею свободи. Але залишаються ті, хто не складає рук.
Доця не мріяла про роль героїні. За інших обставин вона могла б розбудовувати власну справу, малювати, закохуватися, планувати сім’ю. Та війна скасовує «потім». Вона і її друзі стають до невидимого фронту — волонтерять «за лінією», збирають кошти, перевозять потрібне «нашим» крізь блокпости, прикривають і рятують. Її мова — відверта і пряма; неприйняття імперської сваволі — не поза, а внутрішній інстинкт. Разом із однодумцями вона повертає в побут «бабусину українську», ніби відмикає заіржавілі засуви пам’яті.
Вистава вибудувана з епізодів, чутних і пізнаваних: побиття активістів на донецькому Євромайдані, зупинка автівки патрулем через патріотичну наліпку, порятунок чотирнадцятирічної дівчини з рук озброєного конвоїра. Ці сцени не шукають ефекту — вони стаються так, як стаються у житті, і від того болять сильніше. Більшість цих людей не матиме імен на пам’ятниках, але їхня стійкість — те, що тримає спільноту в найтемнішу годину.
За тональністю «Доця» — не пафос і не хроніка, а живий нерв свідчення. Роман, на якому тримається вистава, працює в межах жанру faction — художнього переосмислення реальних подій і прототипів. Письменниця Оксана Забужко слушно зауважує: інколи реальність настільки насичена, що не потребує додумувань — і наше завдання бодай встигати її осмислювати. Театр тут стає саме тим місцем, де досвід упорядковується в сенси.
«Доця» — про героїв поруч із нами; про людей, у яких замість броні — гідність, а замість зброї — відповідальність. Це вистава про голос, що не лунає з трибун, а звучить на кухнях, у під’їздах, у чергах і на блокпостах. Про той спокійний, впертий український «ні», яке щоразу обирає свободу.
Приходьте трохи завчасно: Стрих відкриває особливу близькість між сценою та залом, а кілька хвилин тиші перед початком допоможуть зібратися з думками. «Доця» тримає за серце не гучними ефектами, а правдою, з якою ти виходиш зі сцени вже іншою людиною — з відчуттям, що твоя підтримка теж має вагу, а мертві й ненароджені — на нашому боці.
