спектакль Брідські явища Львів 2025-12-11 18:00 Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької
- Автор:Андрій Бондаренко
- Режисерка:Тетяна Губрій
- Сценографія та костюми:Богдан Поліщук
- Пластика:Денис Григорук
- Асистентка режисерки:Олеся Галканова-Лань
- Помічники режисерки:В'ячеслав Жуков, Костянтин Шелест
Брідські явища
«Старосвітська історія з привидом» тут має цілком відчутний хребет реальності. Броди, 1920-ті. Після війни і втрат, коли містечко ще звикає до нових кордонів і нових мов, у родині Демчинських стається подія, про яку довго шепочуться на ярмарку й у костьольному подвір’ї. Їхній син Василько, що пішов із життя надто рано, починає подавати знаки. Спершу — обережний стукіт з-під ліжка, далі — клаптики паперу з кривуватими дитячими літерами і зовсім земними проханнями: дайте, мовляв, трохи солоденького.
У кожного з рідних — своя нитка до того світу. Брат Стефко нарешті має кому «офіційно» поставити важливе питання: чи можна взяти ровера — бо без дозволу не годиться. Батько Деодат занотовує свіжі дотепи, певний, що їх по-справжньому оцінить саме Василько. Сестра Марійка питає про женихів — хто, як не рідний брат, скаже без прикрас. А мати Йосифа, стискаючи у пальцях вервичку, хоче знати лише одне: чи добре йому там, чи не холодно, чи не самотньо.
Та ця оповідь — не про карикатурну «сімейку привидів» і не про модні підліткові жахи. Це тепла, по-галицьки домашня хроніка: поливаний обідній борщ, сміх «не до ладу», підкручені калачі на рушнику, дрібні пересуди сусідів і велика, не названа вголос порожнеча за столом. Саме цю буденність, знайому кожній родині, нині особливо позначає печать утрат — і так потрібен бодай якийсь місток через туман, аби витримати день за днем. Для Демчинських таким містком стає Васильків стукіт і його «листування» з дому, якого не видно.
Постановка делікатно поєднує сміх і щем. На сцені чути, як дерев’яна підлога відповідає кожному кроку; на столі — свічка, що тріпоче від протягу; на стіні — родинні світлини, з яких зійшло тепло. Режисер дозволяє собі іронію там, де вона рятує, і мовчання там, де слова лише заважали б. Музика йде тонкою ниткою — як старенький грамофон у сусідів за стіною: трохи хрипить, але зігріває.
У Бродах і досі згадують Василька — не як страшилку, а як легенду про любов, що не підлягає календарям. Кажуть, давно вже не являється. А може, просто перестав стукати, бо його нарешті почули? «Брідські явища» — вистава не про те, як лякають мертві, а про те, як живі вчаться не боятися пам’ятати. І про просту, вперту віру в те, що наші не йдуть назавжди. Хто зна…
