спектакль Один день Львів Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки
- Драматургиня— Лєна Кудаєва
- Режисер — Дмитро Захоженко
- Сценограф — Олексій Хорошко
- Композитори — Володимир Помірко та Оксана Цимбаліст
- Художник зі світла — Артур Темченко
- Художниці з костюмів — Юлія Рибка-Коваль, Діана Янчук
Один день — Львів, театр імені Лесі Українки
Це історія одного звичайного дня Ніни Григорівни. Їй сімдесят. Колись у неї був дім, знайомий маршрут до магазину, свої сусіди, свої “маленькі” радості, які здаються дрібницями, доки їх не забирає війна. Тепер її життя зібране з нової реальності — акуратно, по шматочках, із рутини, що тримає на плаву.
Щоранку все починається майже однаково. Вона ставить чайник, заварює собі чай, налаштовує слуховий апарат, уважно прислухається до кімнати — чи не дзенькнуло десь, чи не загуло за вікном, чи не скрипнули двері в під’їзді. Потім — календар: сторінка перевертається звичним рухом, ніби це важливий ритуал, який підтверджує просту істину: день настав, отже, треба жити. І ще афірмації — як короткі підпори для душі: “Я потрібна цьому світу… Я маю сили жити далі”. Вона повторює їх не тому, що вірить “на сто відсотків”, а тому, що слова інколи працюють як ліки: не миттєво, але стабільно.
Ніна Григорівна майже переконана, що все найсильніше — і найкраще, і найгірше — з нею вже сталося. Наче головні глави написані, а далі лише дрібний шрифт. Та попри цю втомлену мудрість у ній живе дивна впертість: вона все одно мріє. І мрії в неї не про щось пафосне чи недосяжне — вони про справжнє, тілесне, близьке.
Про свіжу випічку з донецьких пекарень — таку, що пахне на весь квартал, і ти навіть із пакетом у руці посміхаєшся. Про прогулянку біля “Донбас-Арени”, коли вечірнє місто світиться, а ти йдеш не поспішаючи, ніби час нікуди не тікає. Про запах Кальміуса — води, трави, теплого повітря над рікою, який неможливо підмінити жодним іншим. Про “своє”, що не вимірюється квадратними метрами чи документами, бо це — пам’ять, тіло, голос місця.
Її мрія, можливо, може здійснитися вже завтра. А може — ні. Але в цьому “можливо” і є головне: поки людина здатна чекати й уявляти, вона ще не здалася. Залишилося лише прожити ще один день. Не геройський і не гучний — просто чесний. День, у якому знайдеться місце для чаю, для мовчання, для спогадів і для тихого, впертого “я ще тут”.
