спектакль Благодарний Еродій Львів 2025-12-27 18:00 Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса
- Задумник гри чудної — Володимир Кучинський
- Сотворитель образів та візій — Богдан Поліщук
- Забава з голосом і співом — Тамарі Ґорґішелі
- Навчителі пластики і рухів — Андрій Водичев, Ольга Сємьошкіна
- Гра світла — Володимир Стецькович
Благодарний Еродій
«Благодарний Еродій» у Театрі ім. Леся Курбаса – це зустріч із Григорієм Сковородою не як з «класиком із підручника», а як з живим мислителем, котрий і сьогодні ставить болісно актуальні запитання. В основі вистави – один із найвідоміших його діалогів, де мавпа Пишек і лелека Еродій розмірковують про вдячність: чи здатна вона стати опорою для людини, дати їй внутрішній спокій, радість і відчуття гармонії зі світом.
На сцені цей філософський діалог перетворюється на особливе дійство: тексти Сковороди не декламуються «з трибуни», а переплітаються з образами, рухами, музикою. Важливу роль відіграє візуальний ряд – у костюмах і відеопроекціях оживають мотиви, навіяні картинами Ієроніма Босха. Фантастичні істоти, химерні ландшафти, напівреальні, напівапрокаліптичні видіння створюють атмосферу, в якій філософські роздуми набувають майже сновидного виміру. Це одна з найвізуальніших і найвитонченіших вистав театру: кожен кадр можна розглядати як окрему картину.
Історія «Благодарного Еродія» в Курбасівському театрі триває вже не одне десятиліття. Перша редакція вистави з’явилася ще у 1993 році й стала однією з ключових у новітній історії українського театру. Вона задала особливий формат «філософського дійства», в якому текст, рух, спів і візуальний образ творять єдине ціле. За роки існування постановка трансформувалася, змінювалися виконавці, деталі сценографії, акценти – але її внутрішнє ядро залишалося незмінним: це розмова про вдячність, покликання і шлях людини до самої себе.
У центрі вистави – зустріч двох дивних істот: лелеки Еродія і мавпи Пишека. Вони опиняються десь у вигаданому просторі – між горами, химерними каменями й умовними «африканськими краєвидами». Їхній діалог можна умовно поділити на низку притч, у яких ідеться про виховання, про вміння жити гідно, про внутрішню свободу та про ту саму Благодарність – як здатність бачити сенс і дар у тому, що маєш. Важливо, що ці розмови не звучать як суворе повчання. У виставі немає прямої дидактики: усе подається через гру, парадокс, м’яку іронію, через живі, а не «правильні» інтонації.
Режисерська концепція навмисно відходить від традиційного «сюжетного» театру. Замість звичної п’єси – філософський діалог, замість лінійного розвитку подій – ритуальна гра. Театр тут постає майже в первісному, «екологічно чистому» вигляді – без зовнішніх технічних «прикрас», без ефектів заради ефектів. На передньому плані – слово, голос, тіло актора, його присутність у просторі. Усе інше – лише інструменти, що підсилюють цю живу присутність.
У текстах Сковороди, вплетених у тканину вистави, з’являються образи раю й пекла, життя і смерті, високого покликання і ницих спокус. Вони ніби відлунюють у культурних шарах, крізь які проходить постановка: від народних обрядів до живопису Босха й Брейгеля, від духовних кантів XVIII століття до сучасної чутливості людини, яка намагається відшукати «коріння всього сущого» в розхитному світі.
У цій виставі майже стирається звична межа між акторами й глядачами. Театр не пропонує «спостерігати» за історією збоку – він запрошує стати співучасником ритуальної гри. На сцені немає героїв у звичному розумінні, немає «ролей», за якими можна ховатися. Є люди, які виконують певні функції в загальному дійстві, але водночас постають як посвячені – ті, хто пройшов свій внутрішній шлях і зараз ділиться цим досвідом із тими, хто готовий слухати.
Кожен жест, інтонація, пауза, слово тут мають вагу. Вони не випадкові, не «для краси», а символічні й необхідні для загальної структури. Вистава сприймається як одна монолітна форма, де всі елементи – акторська гра, сценографія, музика, світло – працюють на спільний сенс. При цьому кожен учасник має свою внутрішню задачу, свій «голос» у великому хорі, але залишається невід’ємною частиною цілого.
«Благодарний Еродій» – це той тип театру, після якого складно одразу повернутися до буденних розмов. Постановка не дає готових формул, не пропонує простих висновків. Вона радше відкриває простір для власних запитань: що таке вдячність у нашому житті, чи вміємо ми по-справжньому радіти тому, що маємо, як знайти баланс між вимогами світу й голосом власної совісті. І якщо, виходячи з театру, ви ще довго «переговорюєте» з Еродієм і Пишеком десь у собі – значить, ця ритуальна гра досягла своєї мети.
