спектакль Галдамаш Львів 2026-01-31 18:00 Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки
- Вистава створена за п’єсою “Екологічна балада” Ольги Мацюпи
- Режисерка — Світлана Ілюк
- Сценографія — Вікторія Романчук
- Художниця з костюмів — Марія Антоняк
- Художники зі світла: Артур Темченко, Євгеній Петров
- Музичне оформлення: Таїсія Малахова — акордеон, Артур Темченко — тилинка, барабан, ліра
- Музичний пошук: Світлана Ілюк, Софія Лешишак
Галдамаш — Львів, театр імені Лесі Українки
А ви у що вірите? В карму — ту саму, що наче тихо записує все в блокнот і колись приходить із рахунком? У карпатських мольфарів, які “знають” про людину більше, ніж вона сама? У глобальне потепління, кінець світу, знаки, випадковості, що зовсім не випадкові? Або в те, що дерева не просто ростуть мовчки, а перегукуються корінням і соками, передають одне одному тривогу, попереджають про небезпеку, пам’ятають кожний удар сокири? І, зрештою, чи вірите ви в мистецтво — не як “культурну програму”, а як силу, що здатна натиснути на нерв і змусити нас бути чеснішими із собою?
У цій історії вам можуть сказати: хочете — вірте, хочете — смійтеся. Але одного разу станеться те, що здається неможливим. Лісоруби, намальовані на стінах Будинку побуту в Коломиї, зійдуть униз, розімнуть плечі й промовлять коротко, без пафосу: “Око за око”. І раптом виявиться, що сперечатися нема чим — бо це, як не крути, найпростіша і найчесніша формула, коли світ втомився від виправдань.
Паралельно десь поруч — у гуцульському світі, де слова інколи гостріші за ножа, а пісня лікує краще за будь-які “поради психолога”, — пелехата Намішка напече булок з афинами. Тих самих, що пахнуть домом і чимось таким, що неможливо повернути. Вона сяде й заграє на дримбі — не для сцени, не “щоб вразити”, а тому що інакше в ній щось розірветься. На дримбі, яку, між іншим, так і не подарував коханий. І в цій дрібній деталі — половина всього болю: не подарунок важливий, а те, що люди інколи не встигають зробити найпростішого.
А потім почне говорити дерево. Не метафорично, не “в переносному сенсі”, а так, ніби світ раптом зняв із себе фільтр. Дерево, з якого зробили вашу модну полицю з IKEA, прошепоче з втомою і злістю: “Бляха-муха, ну що за люди?”. І це буде не жарт, а та сама точка неповернення — момент, коли стає соромно за власну легкість, за звичку все споживати, не слухаючи, не вдивляючись, не думаючи, що за кожною зручною річчю є чиясь ціна.
“Галдамаш” — це не історія “про гуцулів” і не страшилка “про ліс”. Це вистава-запитання, вистава-попередження, вистава-нерв. Тут смішне ходить поруч із моторошним, побутова дрібниця раптом стає символом, а містика так щільно впирається в реальність, що вже не відмахуєшся. Бо коли стіни починають говорити, а дерева — дорікати, головне питання дуже просте: ми ще вміємо чути? І що відповімо, коли нам скажуть “Око за око” — без театральних прикрас, по-справжньому?
